Пішов з життя Десмонд Туту, один з найвідоміших південноафриканських борців за права людини, лауреат Нобелівської премії миру. Він був вірним прихильником Нельсона Мандели та першим темношкірим англіканським єпископом у Кейптауні та Йоганнесбурзі, якого за життя називали совістю нації.
Десмонду Туту було 90 років. Президент ПАР Сиріл Рамафоса заявив, що смерть архієпископа стала "ще однією главою скорботи у прощанні нашої нації з поколінням видатних південноафриканців".
Лише кілька тижнів тому помер Фредерік Віллем де Клерк, який був останнім білим лідером ПАР.
Голос безправних
У роки апартеїду Десмонд Туту був голосом безправних темношкірих африканців та послідовним критиком режиму, який підтримав бойкот уряду з боку світової спільноти.
Коли президентом країни став Нельсон Мандела, Туту очолив комісію правди та примирення, яка досягла великих успіхів у реабілітації жертв апартеїду та примиренні сторін конфлікту.
Встановлення демократичного режиму в Південній Африці - багато в чому його заслуга, а вигаданий ним вислів "Райдужна країна" став другою назвою ПАР після апартеїду.
У своїй Нобелівській промові, виголошеній 11 грудня 1984 року, він сказав: "Доти, поки ми не почнемо старанно працювати над тим, щоб діти Господа, наші брати й сестри, члени нашої спільної людської сім'ї, мали основні людські права, право на повноцінне життя, право на пересування, на працю, свободу бути людиною... ми неминуче продовжуватимемо йти дорогою саморуйнування, і ми недалекі від самознищення".
Десмонд Туту активно виборював права людини у своїй країні. Він був відомий як критик режиму Роберта Мугабе в Зімбабве та автократичних режимів у інших країнах Африки, а також намагався примирити жителів Руанди та сторони арабо-ізраїльського конфлікту на Близькому Сході.
Боротьба має бути праведною
Десмонд Мпіло Туту народився 1931 року в Клерксдорпі, Трансвааль. Його батьки говорили мовою коса сім'ї банту. Коли йому було 12 років, його родина переїхала до Йоганнесбурга. Його батько працював учителем, а мати - кухаркою та прибиральницею у навчальному закладі для сліпих.
За першою професією Туту теж був учителем, проте він залишив кар'єру після того, як у 1953 році набув чинності закон "Про освіту банту", який закріпив сегрегацію у південноафриканських школах.
Залишивши школу, він прийшов до Англіканської церкви. На його духовне зростання вплинуло багато білих священники ПАР, особливо відомий противник апартеїду, єпископ Тревор Хаддлстон.
У 1978 році Туту очолив Південноафриканську раду церков. Організація, в якій перебували 13 млн християн, переважно темношкірих, під керівництвом Туту зажадала від уряду ПАР покінчити з сегрегацією. Рада церков активно допомагала темношкірим, які були ув'язнені, та їхнім сім'ям, а також активно виступала проти насильницького переселення темношкірих жителів із міст у племінні резервації.
Вручення Туту Нобелівської премії миру в 1984 стало великим ударом для режиму апартеїду з боку міжнародної спільноти. А посвята Туту в архієпископи Кейптауна проходила за присутності архієпископа Кентерберійського та вдови Мартіна Лютера Кінга.
Як глава Англіканської церкви у ПАР він продовжував боротьбу з апартеїдом. У 1989 році він закликав до бойкоту муніципальних виборів і мало не сів за це у в'язницю. Після цього його неодноразово затримувала поліція.
Проте мотиви його боротьби завжди були християнськими, а не політичними.
Саме Туту приписують відоме висловлювання: "Якщо ви тримаєте нейтралітет у ситуаціях несправедливості, ви вибрали бік гнобителя. Якщо слон поставив ногу на хвіст миші, а ви кажете, що нейтральні, миша не оцінить ваш нейтралітет".
У 1985 році він і ще один єпископ врятували в передмісті Йоганнесбурга від розлюченого натовпу людину, яку підозрювали у таємній співпраці з поліцією. Священники витягли нещасного в останній момент, коли на його шию вже начепили облиту бензином автомобільну шину. Туту присоромив натовп, нагадавши, що боротьба має бути праведною і вести її треба законними засобами.
У 1995 році Нельсон Мандела запропонував йому очолити комісію правди та примирення - громадську організацію, яка збирала свідчення жертв апартеїду.
Ця комісія відома тим, що вислуховувала не лише жертв режиму, а й тих, хто чинив насильство. У разі визнання провини та розкриття усіх подробиць, їм обіцяли амністію.
До результатів роботи комісії у ПАР ставилися по-різному: її, зокрема, критикували за те, що не всі білі чиновники визнали скоєне ними у роки апартеїду зло. Проте загалом її робота стала великим та важливим кроком для примирення нації.
Усі люди - Божі діти
У своїй громадській діяльності Десмонд Туту не ділив людей на своїх та чужих, він казав, що всі для нього діти Божі. Він міг приїхати на зустріч з Ясіром Арафатом і вмовляти його визнати державу Ізраїль, а потім роздратувати Ізраїль, порівнявши темношкірих південноафриканців з арабами Західного берега річки Йордан і сектора Газа.
На початку ХХІ століття він критикував адміністрацію темношкірого президента Табо Мбекі - за те, що той не боровся з бідністю, а зосередив багатства країни в руках нової темношкірої еліти.
У середині 1990-х у Туту виявили рак простати. Він публічно розповів про свій діагноз, щоб спонукати чоловіків у своїй країні частіше ходити на медогляд.
В останні роки свого життя він, уже залишивши пост архієпископа, але залишаючись совістю нації, підносив голос за права геїв та проти гомофобії у своїй Англіканській церкві.
"Я б не став молитися гомофобному Богу і не хотів би потрапити до гомофобного раю. Я б краще вирушив до пекла", - говорив він. У 2015 році його дочка Мфо Туту одружилася з жінкою в Нідерландах, і батько благословив їхній союз.
До кінця він залишався людиною з активною громадянською позицією: висловлювався на підтримку мусульман М'янми та боротьби з пандемією ВІЛ, закликав судити Буша та Блера за війну в Іраку, засуджував Дональда Трампа за те, що той визнав Єрусалим столицею Ізраїлю, і навіть встиг познайомитись із первістком принца Гаррі та Меган Маркл.
Також незадовго до смерті він несподівано для багатьох висловлювався на користь евтаназії - попри те, що Англіканська церква її не схвалює. На його думку, людське життя не обов'язково зберігати за будь-яку ціну: смертельно хворі люди повинні мати право піти з гідністю, вважав Туту.