"Солдат співає, а серце спливає кров'ю". Самогубства стали прихованою ціною війни в Україні

Квітень 2018-го, війна на сході України триває вже понад чотири роки. Великодня неділя - тихий день у низці спокійних тижнів на лінії фронту під Мар'їнкою. Військовий капелан Сергій Дмитрієв у доброму гуморі, жартує і планує богослужіння для бійців.

Аж раптом спокій порушив постріл. Він пролунав надто гучно і близько, тож це точно не куля з боку противника. У будівлі, поряд з якою стояв священник, молодий інженер взяв пістолет і вистрілив у себе.

За словами отця Сергія і військового психолога Андрія Козинчука, який також був там того дня, на звук пострілу збіглися офіцери і, побачивши загиблого, безжально глузували з нього.

"Який дурень, застрелився", - пригадує капелан слова офіцерів.

"У нас є психолог, може, є сенс іншим бійцям з ним поговорити?"- запропонував він.

"Ні, навіщо?" - пролунало у відповідь.

Дмитрієв каже, що офіцери поставилися до інциденту спокійно, ніби нічого не сталося.

"Хлопець напився, от і все".

Отець Сергій мешкає у Києві й кожні кілька тижнів їздить на фронт, де виконує обов'язки військового капелана.

Він не схожий на типового православного священника: проколоте вухо, багато лається, носить джинси і худі з каптуром та обожнює автомобілі.

Він стільки чув про військові самогубства, що історія з інженером у Мар'їнці вже нічим особливо не виділяється на тлі решти. Але він згадав про цю людину в грудні минулого року, коли дізнався, що офіцер, який знущався з небіжчика, і сам помер.

"Той офіцер найбільше критикував інженера, - каже капелан. - Він теж застрелився".

Важка війна на сході України триває вже дев'ятий рік, а Росія стягує сили до її кордонів, тож Україна ще не підрахувала усіх жертв самогубств серед своїх солдатів і ветеранів. Такі смерті реєструють як "небойові", і раніше міноборони відмовлялося оприлюднювати такі дані. А сім'ї загиблих не можуть претендувати ні на бойову славу, ні на фінансову підтримку.

У 2018 році тодішній головний військовий прокурор Анатолій Матіос заявив, що за перші чотири роки війни жертвами суїциду стали 554 військовослужбовці, але міністерство оборони ці цифри не підтвердило.

За іншими неперевіреними даними 2018 року, кількість самогубств перевищувала 1000.

Військові джерела розповіли ВВС, що будь-які офіційні цифри майже напевно занижені, оскільки багато самогубств просто не реєструють.

"Поки триває війна, вони ніколи не опублікують ці цифри, - каже Володимир Волошин, військовий психолог з Києва. - Вони бояться, що росіяни скористаються цим, щоб підірвати наш бойовий дух".

Представник міністерства оборони заявив ВВС, що кількість самогубців серед бійців ніколи не приховували, але, щоб їх підготувати, знадобиться тиждень.

Заступниця міністра у справах ветеранів Інна Драганчук каже, що, за їхніми даними, з 2014 року близько 700 ветеранів наклали на себе руки. Але реальну кількість, за її словами, визначити важко, оскільки не завжди зрозуміло, чи була людина ветераном та у який спосіб померла.

За словами Драганчук, родина ветерана має право на фінансову і соціальну підтримку, лише якщо доведе, що самогубство пов'язане з війною.

Але, "знаючи, що довести зв'язок між самогубством і бойовими діями неможливо, родичі намагаються приховати факт суїциду через релігійні переконання", каже вона.

В Україні самогубство не схвалюють, а православна церква (основна конфесія в Україні) таких небіжчиків не відспівує і наполягає, щоб їх ховали за межами цвинтаря.

"Священник не може відспівувати самогубця, він навіть не може відвідати панахиду, - каже отець Сергій. - Особливо це характерно для невеликих містечок".

Отець Сергій не поділяє цього погляду. За його словами, до війни він працював у шпиталі й наполягав на тому, щоб усіх самогубців ховали, як належить.

"Я ніколи не відмовлявся, жодного разу", - каже він.

Оскільки він був прикріплений до бригади інженера й офіцера, які наклали на себе руки, то обох поховали за всіма правилами: з панахидою та у супроводі однополчан.

Україна належить до країн з найвищим показником самогубств на душу населення. Тут досі діє стигма навколо цієї теми, і жоден з численних родичів бійців-самогубців, до яких ми зверталися, не погодився поговорити з нами у жодній формі.

"В Україні син чи донька, які наклали на себе руки, ніколи не згадуються разом з загиблими в бою, і їхні сім'ї дуже ізольовані", - каже Оксана Іванців, українська режисерка, що працює над документальним фільмом на цю тему.

Стигма є частиною відсутності прогресу в галузі охорони психічного здоров'я в Україні. І це сягає корінням у радянські часи, коли психологія згадувалася лише під час затримання й покарання дисидентів.

"Психологія й психіатрія були суто каральними", - каже Уляна Супрун, колишня в.о. міністра охорони здоров'я України.

"Дисидентів клали до психіатричних лікарень, і після цього вони не могли працювати в уряді і навіть влаштуватись касиром у банку".

За словами Супрун, в Україні психологічна допомога практично "не існувала" до 2014 року, коли після протестів втік тодішній президент Віктор Янукович, а психологи-волонтери встановили намет на Майдані в центрі Києва, щоб спонукати протестувальників говорити про травму, пов'язану з повстанням.

Психологи побачили, що люди не хотіли підходити до намету при всіх, тому перемістилися до найближчого Будинку профспілок. Коли будівля згоріла, на допомогу прийшов місцевий McDonald's, який запропонував безплатну каву і тимчасовий притулок.

Супрун взялася за справу. У 2018 році допомогла створити першу в країні гарячу лінію з запобігання суїцидам Lifeline Ukraine. Проєкт розробляли з урахуванням британського й американського досвіду.

Запустити й очолити гарячу лінію Супрун доручила Полу Ніланду - видавцю з Ірландії, який провів в Україні 16 років.

Lifeline Ukraine працює у невеликому офісі у промисловому районі Києва над автосалоном, що безплатно надає приміщення.

26 працівників працюють позмінно 24 години на добу. Зарплатню отримують коштом пожертвувань з Британії, США, ЄС, Австралії та деяких приватних підприємств.

Примітно, що український уряд кошти на це поки що не виділив, хоча на стіні кабінету висить вітальний лист від міністра оборони.

На лінії працює кілька ветеранів Донбасу. Вони отримують багато дзвінків від своїх товаришів-ветеранів. Особливо багато роботи вранці у вихідні, коли люди частіше напідпитку.

Психологи просять потенційних самогубців згадати час і місце до 2014 року, коли вони були щасливі. Це своєрідне перезавантаження. Іноді пропонують знайти предмет, що нагадує про спокійні часи.

Цього тижня в офісі чергує Світлана - ветеран, яка вивчилася на психолога.

Вона розповіла, що, коли її чоловік пішов на фронт у 2014 році, вона подарувала йому вишиту власноруч хустинку, сподіваючись, що це відвертатиме його від поганих думок.

"Те, що допомагало бійцю до війни, допоможе йому і в майбутньому", - каже вона.

Але багато ветеранів не справляються. За словами Світлани, вони телефонують у стані важкого посттравматичного стресового розладу, "часто намагаючись заглушити біль алкоголем".

З початку російської ескалації дзвінків на Lifeline Україна не побільшало, але теми розмов помітно зрушились у бік загрози.

"Людей непокоїть невизначеність, - каже Світлана. - Це створює конфлікти між близькими людьми".

"Ніхто не знає, хто кому друг, а хто - ворог".

Це відчуження, як самогубство, алкоголізм і побутове насильство, є одним з менш помітних шрамів війни. Воно розділило друзів, родини і навіть церковні парафії, тримає людей у стресі.

"Це те, чого прагне Путін. Щоб Україна постійно перебувала у стані стресу, не могла будувати довгострокові плани, інвестувати у майбутнє", - каже Уляна Супрун.

З нею не погоджується Андрій Козинчук - військовий психолог, який працює з капеланом Дмитрієвим.

"Війна, безперечно, вплинула на прогрес України в галузі охорони психічного здоров'я, але культурні табу сформувались задовго до конфлікту".

"Так склалося історично, - пояснює він. - У нашій культурі чоловіки радше помруть, ніж попросять про допомогу. Ми кажемо, що коли солдат співає, його серце спливає кров'ю. Тож, коли він запевняє, що з ним все гаразд, то справи насправді кепські".

Олекса Сокіл, стриманий, мовчазний ветеран, що пережив найважчі моменти у 2014-му, теж колись казав: "Я в нормі", і кілька разів був близький до того, щоб позбавити себе життя.

Тільки коли поїхав до Литви до військового психолога, відчув, що може говорити.

"Я відкрився йому, - згадує Сокіл. - І він мене врятував".

Але в Україні, за його словами, кожен ветеран має проблеми.

"Йдеться не лише про стигму навколо самогубства, ця стигма зачепила ветеранів", - каже він.

"Україна вбиває своїх ветеранів. У нас є міністерство, де мільйони витрачають на показуху на спортивних змаганнях, а в маленьких селах і містечках помирають ветерани, бо там елементарно немає соцпрацівника, який би прийшов і поцікавився, як їм живеться".

У Сокола щойно народився син, і вони з дружиною протягом усієї вагітності відвідували психолога. "Цей психолог повернув нас до життя, - каже він. - Ми подолали страх втрати".

Інна Драганчук, заступниця міністра у справах ветеранів, запевнила ВВС, що покращення підтримки психічного здоров'я є пріоритетом міністерства на найближчий рік.

За кілька років до війни отець Сергій знайшов у церковних правилах своєрідну лазівку, що дозволяє священнику відвідувати похорон самогубців, щоб підтримати родину померлого, але без панахиди.

У такий спосіб він оминає систему. І коли може, закликає інших православних священників робити те саме. За його словами, охочих небагато, а тим, хто погоджується, заборонено відспівувати небіжчика.

"Я просто запитую: підеш?" - каже отець Сергій.

"Піди, помолися, скажи кілька добрих слів. Прочитай молитву господню. Родина не дізнається, повне це було богослужіння чи ні".